Як святкували різдвяні та новорічні свята століття тому і тепер

Опубліковано 18 Грудень 2017 о 18:26

Блог Діти в місті Рівне >  Як святкували різдвяні та новорічні свята століття тому і тепер

Із 1409 по 1700 роки Новий рік у Києві відзначали 1 вересня, а замість ялинки стрічками прикрашали чортополох, який мав відганяти злих духів. Традиція встановлювати ялинку до 24 грудня – Різдво за старим стилем – і запалювати на ній різдвяну зірку увійшла в життя киян наприкінці XIX – початку XX ст. Починалися свята у Святвечір, зі сходження першої зірки на небі 24 грудня за старим стилем, тоді ж символічно запалювали зірку і на ялинці. Новорічною ж зелена красуня стала тільки в 1936-му.

Утім, усе по порядку. Перед Святвечором є в нас ще одне свято: 19 грудня - День святого Миколая. Найулюбленіший український святий - Миколай також відомий у світі під іменами: Міколай, Міклаш, Йоулупуккі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Фадер Крісмас, Пер Ноель, Сінтер Клаас.

Як Миколая не називай, 19 грудня - один із найкращих днів у році для багатьох дітлахів. Задовго до його початку діти пишуть листи Миколаю зі своїми побажаннями і вкидають їх у поштову скриньку або кладуть за вікно і звертаються до нього, просячи не лише подарунків, а й доброго здоров’я для себе і рідних:

Ти листа вже написав?

В нім здоров'я попрохав?

І для себе, й тата, й мами,

Й для сиріток всіх так само?

І для воїнів хоробрих?

Для мандрівників невтомних?

Чи був чемним ти весь рік?

Чи старавсь, як тільки міг?

Вже в дорозі Миколай,

Тож бажання загадай!

(Тетяна Строкач)

У день перед святом дитина має згадати всі свої добрі й не дуже вчинки і проаналізувати, чого було більше. А в ніч на 19 грудня приходить Святий Миколай і кладе під подушку подарунки. Миколай добрий і навряд чи комусь покладе різку. Але може написати листа з побажаннями поводитися краще. 

Цікаві дитячі історії про зиму можна прочитати онлайн ось тут ↩️

Екскурс в історію найулюбленіших свят

Століття тому кияни, не менше, ніж зараз, любили і з нетерпінням чекали новорічних свят, так званих зимових Святок – від Різдва і аж до Водохреща. Змінювалися лише атрибути. На початку ХІХ століття за новим європейським обрядом – з ялинкою, подарунками і вітаннями – Новий рік у Києві зустрічали лише іноземці та приїжджі службовці, які звикли до «веселих німецьких звичаїв» у Петербурзі. Тутешні родини, навіть найзаможніше дворянство, звикали до такої традиції довго – кілька десятиліть, та врешті-решт ялинка стала невід’ємною окрасою наших зимових свят. 

До середини ХІХ століття формат «німецьких ялинок» стає дедалі популярнішим серед жителів міста, головною метою ставало подарувати радість дітям: «Для детей мало-мальски достаточные родители делали елку, украшая ее лентами и золочеными орехами, конфектами и игрушками, - писали «Киевские губернские ведомости» у 1855 році. – Мы даже слышали, что у знаменитого нашего кондитера Розминтальского едва хватило лакомства для детских елок, а Корде, выписавший игрушки из Петербурга, продал их за 2-3 дня».

Як пише газета, попит на дитячі іграшки у Києві був неймовірним: «Стоило пройтись по Крещатику, чтобы заметить заботы нежных родителей, возвращавшихся от Кордеса в санях, откуда торчали головы лошадок, коз, петухов, коровок, расписанных щедро розовой краской румяных кукол».

«Над вертепом звізда ясна увесь світ осіяла...»

Різдво починалося 24 грудня, коли сходила на небі перша зірка, яка символізувала народження Сина Божого. До її появи (до 6-7 години вечора) треба було встигнути принести з базару ялинку, прибрати дім і приготувати пісні страви. Того дня не можна було нічого їсти аж до настання свята. 

Доки на кухні готувалося частування, прикрашали ялинку - яблучками, апельсинами, мандаринами на червоних нитках, позолоченими горішками, хлопавками, цукерками, пряниками. 

На стіл тоді традиційно подавали український, або гетьманський борщ з балабушками – маленькими кульками зі щучого фаршу, начиненими сухими грибами, смажені пісні пиріжечки з кислою капустою, кашею, грибами, карасиків у клярі, оливки. На друге зазвичай була страва з риби – величезний судак, карп чи щука. А потім наставала черга куті. Кутю тоді полюбляли рисову з мигдальним та маковим солодким молоком, а до неї у кришталевих графинах подавався узвар і компот з яблук, чорносливу, у нього навіть додавали апельсини.

Найбільшу радість від свята і від ялинки отримували дітлахи, яким батьки купували й дарували нові іграшки й солодощі, спершу їх чіпляли на ялинку, а потім з’їдали. Для заможніших киян на Хрещатику працювали кондитерські та крамниці іграшок. Найкрасивіші іграшки в кінці XIX століття також були німецького виробництва, так званий дрезденський картонаж, пофарбований сріблястою і золотистою фарбою, – пташки, тварини, паровозики, деякі з них зберігаються у Музеї історії Києва.

Хто не міг купити, виготовляв власноруч: з дроту майстрували кульки у вигляді фруктів, чіпляли пружину, а на неї – свічку. Верхівку такої ялинки традиційно прикрашала віфлеємська восьмикутна зірка.

Найвідоміші українські колядки й щедрівки можна послухати онлайн:

Свято для всіх

Уже наприкінці ХІХ століття різдвяно-новорічні свята з родинних (дитячих) стали загальними. Ялинки почали встановлювати не тільки вдома, а й в дитбудинках, пансіонах, народних школах, училищах… Так святковий настрій, частування і приємне спілкування стали доступні не лише заможним міщанам. У вищих навчальних закладах ректори навіть завели традицію запрошувати до столу найкращих студентів для частування, відвертих розмов і дебатів.

Не зіпсовані телевізором, у ХІХ столітті кияни дуже любили обирати й підписувати гарні вітальні листівки. Коли населення Києва становило лише близько 250 тисяч, кількість рознесених листівок на свята сягала 600 тисяч!

Як з’явився Старий Новий рік

Затвердження нового календаря після революції внесло чимало сум’яття у святкування київського Різдва. Більшість уперто продовжували святкувати, як звикли. Новий рік за новим стилем відзначали тільки на офіційному рівні, а вдома ялинки встановлювали на «справжнє» Різдво – за новим стилем це вже 7 січня, і стояли вони, наче докір радянській владі, до 13 січня, звідки й пішла назва Старий Новий рік. Утім ніяких підтекстів у цьому не було, люди просто наслідували дідівські звичаї.

У 1928 році ялинку взагалі заборонили як «явище буржуазне», а відтак контрреволюційне і антирадянське. Знадобилося майже десятиліття, щоб ялинку реабілітували й людям повернули новорічну казку. Це сталося у 1936 році після виступу першого секретаря КПбУ Постишева та відповідної статті у «Правді». Цього разу влада домоглася свого: тепер жителі міста встановлювали ялинки вдома за радянським графіком – у ніч на 1 січня. На зміну восьмикутній віфлеємській зірці прийшла п’ятикутна радянська, а оскільки скляних іграшок тоді ще не було, прикрашали саморобними з дроту. Або йшли на хитрість – у звичайних лампочок зрізали верх і розфарбовували. Почало з’являтися і скляне ялинкове намисто, забуте після появи електрогірлянд і «дощику».

Першу міську ялинку в Києві встановили у філармонії (тодішньому Палаці піонерів ім. Постишева), у 30-ті роки ялинку прикрашали на площі Б. Хмельницького (зараз Софіївська), а після війни – на Хрещатику та майдані Ленінського комсомолу (Європейська площа).

Епоха кожного радянського вождя вносила свої смаки в оформлення ялинки. Наприклад, з приходом Хрущова популярними стали скляні іграшки у вигляді качанів кукурудзи, грибочків, овочів. Також диктували моду книги і кінофільми. Коли в 1953 році вийшов переклад російською Джанні Родарі «Чіполліно», популярною стала серія новорічних іграшок-персонажів цього твору. А після появи на екранах «Карнавальної ночі» майже в кожній київській квартирі з’явилася іграшка-годинник, де стрілки показували за п’ять хвилин північ.

Як бачимо, змішана традиція святкування новорічних свят живе і донині. Цього року офіційним святом визнано 25 грудня – Католицьке Різдво. Власне, ця дата збігається з нашим українським Різдвом до переходу на новий календар. 

Хрещені батьки – другі батьки

Напередодні Різдва в Україні споконвіку був звичай носити вечерю хрещеним батькам. Корінням він сягає ще язичництва, коли кровні зв’язки дуже цінувалися, тоді обмінювалися подарунками з близькими родичами, не забували і повитух, які прийняли дитину. Це символізувало зміцнення зв’язку всередині роду та служило гарантією добрих стосунків. Звичай цей увійшов і в християнство. Провідати близьких, слабих, недужих, одиноких, а ще принести вечерю другим батькам – хрещеним – стало моральним обов’язком усіх, хто шанує Різдво. 

Тому на Святвечір діти приносять смачні страви своїм хрещеним, проводять з ними трохи часу, а потім повертаються святкувати Різдво додому. Зустрічаючись у Святвечір, прийнято казати «Христос рождається!» і відповідати «Славімо його!». Це перше, що промовляють, ступаючи на поріг хрещених батьків. За звичаєм спершу пригощають хрещеного, потім – хрещену, їм віддають гостинці зі словами: «Мама і тато вечерю прислали. Добрий вечір!». До «обов’язкового набору» належать кутя і кругла паляниця. Вручаючи вечерю, діти ніби дякують хрещеним за те, що ті взяли на себе моральну відповідальність за похресника, бо в часи, коли людське життя було дуже хистким, у разі втрати батьків дитина мала де прихилити голову. Недаремно в багатьох місцевостях прийнято було мати по 2 чи 3 пари хрещених. 

За принесену вечерю прийнято дякувати і дарувати дітям гроші і солодощі (за те, що доніс вечерю), а також покласти із собою кілька різдвяних страв із власного столу.

Ця добра традиція, на наш погляд, не має зникати й тоді, коди хрещеники виростають і стають дорослими. Духовний зв'язок між людьми не має уриватися ніколи.

Пристрасті довкола Різдва

Коли ж святкувати Різдво - 24-25 грудня чи 6-7 січня? Єдино правильної відповіді не існує. Кожен святкує за «своїм календарем», а дехто зустрічає Різдво і Новий рік двічі. Що більше свят, то більше вихідних, а отже, можливості побути з дітьми. А щоб дозвілля було цікавим, є багато цікавих речей, які можна подивитися чи послухати онлайн.

Улюблені з дитинства мультфільми можна подивитися тут:

А тут можна послухати найкращі новорічні мелодії світу: 

Щасливого Різдва і Нового року!

Людмила Масельська

у статті використано історичні матеріали «Малой энциклопедии киевской старины» Анатолія Макарова