«Самостійна дитина, або як стати лінивою мамою»: топ-10 важливих запитань та відповіді на них


Опубліковано 12 Лютий 2019 о 10:01

Блог Діти в місті Рівне >  Виховання та догляд >  «Самостійна дитина, або як стати лінивою мамою»: топ-10 важливих запитань та відповіді на них


«Самостійна дитина, або як стати лінивою мамою»: топ-10 важливих запитань та відповіді на них

Багатьох батьків хвилює проблема інфантильності молоді. Як допомогти дитині стати самостійною та відповідальною? Ми підготували огляд ключових ідей з книги сімейного та дитячого психолога Анни Бикової.

Днями ми натрапили на цікаву книгу з не менш інтригуючою назвою «Самостійна дитина, або як стати лінивою мамою». З перших сторінок автор книги Анна Бикова інформує нас, що вона лінива мама. Але почекайте критикувати, спершу дізнайтеся в чому саме проявляється її лінь.


Хто така «лінива мама»?


«Я — лінива мама. А ще егоїстична та безтурботна, як декому може здатися. Тому що хочу, щоб мої діти були самостійними, ініціативними та відповідальними. А значить, треба дати дитині можливість проявити ці якості».

Однак, не варто плутати лінь з байдужістю. Мова не про те, щоб залипати в телефоні, поки маля саме по собі бавиться, та ігнорувати його потреби. Книга про те, щоб створити умови для розвитку дитячої самостійності.

«Мамина лінь ґрунтується на турботі про дітей, а не на байдужості. Тому я для себе вибрала шлях мами, якій і справді лінь все робити за дітей, і робити все на першу їхню вимогу. Їй лінь — і вона вчить дітей все робити самостійно».


Чому несамостійність дітей вигідна дорослим?


Часто можна почути як мами скаржаться на несамостійність своїх дітей:

  • «Уявляєш, йому вже 4 роки, а одягати його мені самій доводиться».
  • «Старша ніяк не хоче засипати сама, а їй вже 6. В мене вже сил немає над нею сидіти. А ще ж треба молодшу вкласти, та ще й вночі прокидатися, годувати».
  • «Уявляєш, йому вже 13 років, а без мене він і ранця не складе, обов’язково щось забуде».


Але попри всі нарікання, дорослим вигідна така дитяча несамостійність.

«Така зручна несамостійність. Що за дивний висновок? (…) О, ви знаєте, вигода дуже проста: дорослі в цьому випадку отримують зовнішнє підтвердження своєї надцінності, важливості, незамінності».

З цієї причини свідомо чи підсвідомо мами перешкоджають розвитку дитячої самостійності. І для кожного «я сам(а)» завжди знаходяться цілком обґрунтовані заперечення: «Я тебе погодую сама, бо каша вся на столі буде», «Я тебе сама одягну, бо ти довго копирсатимешся й ми запізнимося», «Сама понесу твій рюкзак, бо тобі важко ж», «Сама зроблю домашку, бо немає сил пояснювати», «Сама виберу університет, бо ти й не знаєш, чого хочеш». І так все життя. Але чи потрібно це дитині?


Яка мама потрібна дитині?


Коли жінка тільки готується до материнства, в неї вже є певні поняття про те, якою мамою вона стане і як треба виховувати дітей. Здебільшого погляди та переконання формуються на основі власного досвіду в ролі дитини (позитивного чи негативного), спостережень за подругами-мамами та загальноприйнятого підходу до материнства. Але на ділі всі теоретичні знання можуть виявитися недієвими чи взагалі помилковими.

«Тоді я лишень мріяла стати мамою, але вже любила своїх майбутніх дітей і знала, що обов’язково «все найкраще — дітям. (…) Але зрозуміла, що «найкраще» — це не про матеріальні блага. Це ставлення, це настрій і самопочуття».

Бути готовою віддати все найкраще дітям — це не означає поставити на собі хрест, забути про власні потреби, жити з некоханою людиною, і, що найгірше, докоряти потім цим дітям. «Я все життя на вас працювала. Відмовляла собі у всьому». «Я через вас терпіла жахливе ставлення чоловіка, аби тільки ви без батька не росли».

«Дитині не потрібна «жертовна» мама. Дитині потрібна мама, яка любить і щаслива».

Тільки щаслива мама може навчити дитину бути щасливою. А для цього потрібно дбати про себе та пам’ятати про свої бажання й потреби.

«Зараз я висловлю думку, яка обурить більшість мам: «дитина не має бути на першому місці».


Як батьківська тривога впливає на дітей?


Зі статусом «мама» кожна жінка отримує почуття постійної тривоги за свою кровинку, і ця тривога нікуди не дівається, а стає дедалі більшою з віком дитини. Все логічно, поки ми тримаємо немовля на руках, ми все контролюємо, тому підстави для тривоги мінімальні. Але чим дорослішою та самостійнішою стає дитина, тим важче її від себе відпускати.

  •  Я сама поріжу сир.
  •  Ні, поклади ніж! Поранишся.

В уяві вже малюються криваві сцени з відрізаними пальцями.

«Відчувати тривогу за свою дитину — це нормально. Та інколи неспокій переходить межі норми і стає тією тривогою з префіксом «гіпер», яка заважає розвитку дитини».


Дитина як бізнес-проект


«Дитина приходить у цей світ не для того, щоб виправдовувати наші надії і жити за нашим планом. У неї свої завдання в цьому житті.(…) Виховання в дитині самостійності неможливе без визнання її особистістю, визнання її права на самовизначення: чим вона займатиметься, що їй припаде до душі, у що вона буде вірити».


Що заважає стати лінивою мамою?


«Підвищена тривога, перфекціонізм, бажання контролювати і моделювати долю дитини заважають становленню самостійності. А що ще? Брак часу».

«Немає в мене часу чекати, поки вона сама скупається. З піною гратиметься, іграшки намилюватиме. А вже спати час. Я її спати не вкладу, а потім не добудишся зранку. Швидше я сама її помию». «Якщо він сам сік наливатиме, то мені потім всю кухню вимивати. Та ще й може склянку розбити. Було вже таке. Краще я сама наллю».

«Крім дефіциту часу, заважає установка, що міцно засіла в головах деяких батьків: «Наше завдання — звільнити дитину від труднощів і вберегти від помилок».

Дорослі хочуть позбавити дітей тих негараздів, які були в їхньому дитинстві. Але ж, долаючи труднощі, ми стаємо сильнішими. Така гіперопіка шкодить дітям та робить їх безпорадними.


Коли допомога шкодить?


У певному віці всі мами стикаються з дитячими істериками «я сам». Часто діти вимагають самостійно зробити те, що в них не виходить, а після очікуваної невдачі голосять ще сильніше. Але іноді дітям не дозволяється навіть вдягнути самостійно шкарпетки. Варто розділяти речі, які дитина може зробити самостійно, а для яких потрібна ваша допомога.

«Допомагайте дитині тільки тоді, коли вона не може зробити щось сама. Дайте їй можливість випробувати свої сили, оцінювати свої можливості — це головна умова розвитку дитини».

Якщо в дитини щось не виходить з першої спроби, не кажіть: «Я ж казала, що в тебе не вийде», або «Я сама швидше зроблю». Дитині потрібна ваша підтримка і аж ніяк не демонстрація вашої переваги.

«Зі старшими дітьми це правило теж працює. Якщо дитина не просить про допомогу — не чіпайте. Якщо попросила, — допоможіть. Тільки зробіть це разом, а не замість неї».


«Я не можу»


Є й протилежна ситуація, коли дитина навіть не спробувавши щось зробити, говорить «Я не можу, зроби ти».

«Я не можу» — відмовка, яку застосовують у будь-якому віці. Є і «протиотрута»: «Зроби так, як зможеш. Потім разом підправимо». Або: «А ти вже намагався? І що саме не вийшло?».


Баланс «можна» / «не можна»


«Не можна піднімати палички з землі», «Не лізь у калюжу», «Не біжи», — дуже часто батьки забороняють практично всі дитячі ініціативи. А на просте запитання «А чому ж не можна» й самі не можуть дати однозначну відповідь. Часто такі заборони обмежують розвиток дитини.

«Категорично забороняти варто тільки те, що несе загрозу для життя та здоров’я дитини. А все інше потрібно обговорювати».

Так, дитина може забруднити одяг, але ж ви на прогулянці, а не на святі. Та й не руками ж ви перете? Можливо, дитина перечепиться, але падіння неминучі. Перш ніж відмовляти, подумайте заради чиїх інтересів ці «не можна».

«Заради розвитку самостійності часом доводиться жертвувати звичним порядком, але, як свідчать результати, жертва того варта. Безлад — це тимчасово, а набуді дітьми навички - постійні».


Самостійність як риса характеру



«Привчати до самостійності треба поступово. (…) Постійність, самоконтроль, особиста зацікавленість. Складіть список справ, які ваша дитина могла б робити сама. Визначте пріоритети, обравши найважливіше. Подумайте, чи під силу вашій дитині перелічені справи. І починайте працювати над першим пунктом. До формування стійкого навику в середньому потрібно три тижні. Для вас — три тижні терпіння. Спрямовувати. Допомагати. Контролювати. Хвалити».

Анна Бикова





Підпишись на щотижневу програму від "Діти в місті"


Пошук